Віктор Трубчанін, генеральний директор Ясинуватського машинобудівельного заводу;

Коли розпався «могутній і непорушний» Союз братніх республік, на Ясинуватському машзаводі дуже швидко второпали, що чекати милості від природи не випадає, а надії на мудрість і далекоглядність міністерств та главків вельми примарні, тож найліпше вибиратися зі скрути самотужки. Передусім взялися за відновлення зв’язків із підприємствами-постачальниками комплектувальних вузлів та механізмів. Паралельно з цим процесом активно вели пошук нових ринків збуту продукції. Саме час сказати, що ж виготовляють на ЯМЗ. Підприємство спеціалізується на виробництві комбайнів для вугільних шахт та гірничо- збагачувальних комбінатів. Ясинуватська техніка добре знана в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані, у країнах Західної Європи та Азії. А директор ВАТ «Ясинуватський машинобудівний завод» Віктор Трубчанін запевняє, що в найближчій перспективі – освоєння ще й африканського континенту.
Трубчанін – то ціла епоха для заводу. Прийшов сюди сімнадцятирічним далекого 1958-го. Так крок за кроком і здолав шлях від слюсаря до керівника підприємства. У послужному списку Віктора Івановича – 21 винахід. Торік учена рада Української технологічної академії присвоїла В.Трубчаніну звання доктора технічних наук. Завважте: без захисту дисертації.
Директор – людина небайдужа. І того ж вимагає від підлеглих. «Жодна корисна ідея, жодна толкова пропозиція не залишаться без винагородження», – така його настанова. А ще Віктор Іванович каже: «Не можна економити на заробітній платі працівників. Вони її мають заробляти, а керівники цехів і підрозділів повинні створити для цього всі умови. Я даю можливість всім добре заробляти на заводі. При підвищенні платні враховується ще й творчий підхід кожного».
Щодо зарплати. Середня по заводу становить 1500 гривень. Це значно більше, ніж загалом по області. Тому й працювати на ЯМЗ престижно.

Де місце грамотам і дипломам?

Кожен робочий день Віктор Іванович розпочинає з традиційного обходу цехів та значної частини території (обійти ж усю знадобиться не одна година – як-не-як 80 гектарів). Прискіпливе око керівника обов’язково вихопить якусь недоречність: тут он шибка розбита, там он компресор стоїть на проході. Але головне, що люди не байдикують – усі при ділі. Розповідають, приїжджав якось на ЯМЗ Леонід Кучма. Президента дещо здивувало те, що ніхто з працівників і не думає навіть залишити робоче місце і підійти до нього. Трубчанін «феномен» пояснив так: «До нас багато хто приїздить… Якщо з цього приводу вони щоразу кидатимуть роботу, то коли ж їм працювати?» Кажуть, Леонід Данилович аж образився, коли почув таке.
Підійшли до дільниці, де збирають гідромотори. Віктор Іванович не без гордості розповідає: «Раніше завозили їх із Росії, з підмосковного Людинова. Ще за радянських часів мали з цим клопіт, а після розпаду Союзу, то й поготів. Тому вирішили виготовляти самі. Що з цього вийшло? Собівартість власного гідромотора у п’ять разів дешевша, ніж людиновського. Це дало змогу зекономити заводу понад шість мільйонів доларів».
Мандруючи цехами, звернув увагу на велику кількість вазонів із квітами. Коли поряд квіти, працювати, либонь, веселіше. А ще – майже скрізь гасла. Ні, не ті совдепівські: виконаємо-перевиконаємо. А більш людяні: «Твій добробут залежить від твоєї праці», «Працюй на совість» тощо. У кожному цеху є куточок, де вивішено дипломи та грамоти з різноманітних виставок, де експонувалася продукція ЯМЗ. Не в кабінеті директора, а тут – на передовій виробництва!

Без агронома не обійтися

Як я вже казав, Трубчанін – людина небайдужа. До всього йому є діло. Вирішив на власному досвіді перевірити, чи справді займатися сільським господарством – собі на збиток. Перевірив. Тепер із певністю заявляє: брехня! І наводить такий аргумент: «Собівартість молока в нас – 38 копійок, а продаємо його по 2 гривні за літр. От і рахуйте».
Окрім корівника, є ще на заводі свинарник, кілька ставків, де розводять коропців, карасиків та судака. У парниках достигають огірки та помідори, у лимонарії вирощують кілька сортів лимонів. На підприємстві є свій агроном, адже завод орендує 440 гектарів сільськогосподарських угідь, на яких вирощують зернові та кормові культури.
Дійшла черга й до переробки: тут функціонують ковбасний цех та хлібопекарня. Їх продукцію реалізують через мережу фірмових магазинів, розташованих у Ясинуватій та навколишніх селах.

Аж ніяк не собаче життя

Розповідь про Ясинуватський машзавод була б неповною, якби я не згадав про… собак. Їх на території підприємства утримується понад дві тисячі. Більшість з них із благородними породами не має нічого спільного, а багатьох об’єднує те, що в минулому вони були бродячими. Тільки-но чотириногі друзі потрапляють до заводського притулку, їх одразу оглядають ветеринар і фельдшер. Хворих собак лікують, травмованим заживляють рани, усіх без винятку миють, розчісують… До щоденного раціону входять різноманітні каші, супи, м’ясо, кістки, сир, овочі, вітаміни. Їжу готують у спеціальній їдальні. Дорослих тварин годують двічі на день, цуценят – чотири рази. Для псячого царства відведено понад 20 гектарів заводської території, на якій облаштовано просторі вольєри з навісами від дощу та сонця. Кожен собака має персональну будку, на якій вказано ім’я її господаря. Цікаво, що кличку хвостатому створінню дає сам директор.
Цуценят утримують в окремих вольєрах із підвищеною комфортністю. Коли холодно, то всіх гладкошерсних – доберманів, боксерів, догів та ін. – переводять до опалювального приміщення. А для деяких порід у зимову пору передбачено навіть спецодяг. Ось таке у гавкунів аж ніяк не собаче життя.
Екскурсію заводом завершено. Віктор Іванович на прощання потискає міцно руку і бажає 2005 року всіляких гараздів. Зичу і йому того ж.
Без пафосу не обійтися. Але я й справді подумав: побільше б в Україні таких підприємств і таких керівників з державницьким мисленням, яким до всього є діло. Жити б усім стало краще – і людям, і тваринам.